8.5.VOICES

Транскрипція аудіозапису:

Повітряні напади на Дюссельдорф

Інтвер’юєр: Ганс Юнгер молодим хлопцем пережив повітряні напади на Дюссельдорф.

Ганс Юнгер: Кількість повітряних нападів жахливо зростала, наче розверзлося пекло. Багато разів: двічі, тричі за ніч звучав сигнал тривоги. Тільки-но заснув потрібно було знову спускатися у бомбосховище. Я завжди обтяжував своїх батьків тим, що сідав на сходах і засипав. Під час повітряного нальоту моєму батькові потрібно було збігати по сходах наверх, щоб забрати мене, і на той момент уже починали вибухати бомби. Я пригадую, як часто під час сильного повітряного нальоту, коли на землю сипалися бомби, люди сиділи і молилися: «Господь, дозволь нам вийти звідси живими, ми б іще так хотіли хоча б сухий хліб їсти». А коли війна закінчилася, про сухий хліб знову забули.

Інтвер’юєр: Ганс Вернер Фухс пережив цю повітряну війну у сільській місцевості. Він іще добре пам’ятає руйнівну силу бомб.

Ганс Фухс: Навпроти нашого дому була величезна ферма, де було приблизно від 500 до 1000 курей. Коли впала перша бомба, я був на другому поверсі, коли впала друга – на першому, третя – у підвалі. У цей час почали падати повітряні міни. Після повітряного нападу у нашому дворі лежали сотні забитих курей, а від сусідської ферми нічогісінького не залишилося.

Інтвер’юєр: Одну з ночей під час повітряних бомбардувань Ганс Юнгер запам’ятає назавжди. Для нього вона мала руйнівні наслідки.

Ганс Юнгер: По дорозі назад я йшов вулицей Фрідріхштрассе і ще здалеку почув сигнал про те, що знову починається бомбардування – це звучало приблизно так (пан Юнгер стукає по столу). У цю мить пролунав гранатний залп по Фрідріхгтрассе. В той момент я навіть не встиг отямитися – був величезний вибух. Я відразу втратив свідомість, інстинктивно впав і вже підсвідомо почув ще надзвичайно важкий удар. Коли я знову прийшов до тями, мої ноги впиралися у велику брилу, яка відкололася вибухом гранати і впала зверху. Якби вона впала б на два сантиметри ближче, я втратив би ноги. Потім я подумав «чому я такий мокрий?». Я спітнів, все було у крові. Осколок гранати потрапив у голову, ще один зачепив ліву литку, ще один був справа у нозі, зовсім малий, але він був гострий, як бритва і тому те місце сильно кровоточило.

Транскрипція аудіозапису:

Ночі у бункері

Інтвер’юєр: В останні воєнні роки бомбардування сприймались, як повсякденна подія, бункер був для цивільного населення єдиним місцем і став життєвим центром. Десятирічна Рут Фухс повинна була відповідати за своїх молодших сестер.

Рут Фухс: Якщо вночі п’ять разів звучав сигнал тривоги, то ми п’ять разів спускалися у бункер. Я була найстаршою із трьох сестер і повинна була брати з собою валізи та одягати молодших сестер. Найстрашніший випадок, який ми пережили, був під час повітряного нападу, коли ми вдома забули найменшу сестру. Бункер вже був зачинений і моїй матері не можна було вийти. Яку ж силу має жінка! Вона вирушила у дорогу, під градом бомб добралася дому і забрала мою сестру. Бункер служив нам неймовірним захистом! З початку 1940 року я майже півроку провела у підвалах. Після бомбардувань, коли виходили з бункера, ми дізнавалися, якими нищівними були бомби і які глибокі ями залишилися після них.

Інтвер’юєр: Але не кожен міг потрапити до рятівного бункеру. Робітникам, іноземцям, які були залучені до примусових робіт - це не довзолялося.

Рут Фухс: У місті Еллер було 12 будинків. Поміж ними вузька доріжка вела до місця, де жили ці примусові робітники. Полякам і українцям не дозволялося ховатися в бункері. Тому вони самі збудували собі бомбосховище. Тільки треба було уявити: вони викопали яму і зверху присипали піском. Головне було, щоб під час бомбардування люди були під землею. Сумнівним є те, чи є Господь Бог, тому що саме у це місце потрапила бомба.

Ганс Юнгер: Почалося бомбардування, полетіли перші осколки і тоді у бункер зайшла вагітна українка. На дверях стояв такий фанатичний охоронець, вони знаходилися на найнижчій сходинці режиму. Українка зайшла у приміщення бомбосховища і охоронець почав кричати: «Геть, геть! Не німцям, іноземцям, немає тут чого робити!». Тоді охоронець відкрив двері і випхав її назовні. На вулиці стріляли як у пеклі. Здалеку було чути, як взривалися бомби. І українка, сповнена страху, обернулася і сперлася спиною об стіну. Вона була повністю відкрита. Тоді підбіг мій дядько і запитав: «Що тут відбувається?». Він знову завів її з собою усередину. У цю мить вартовий почав знову обурюватися: «Вона залишиться ззовні. Їй тут нічого робити». Тоді мій дядько сказав: «Вона залишиться тут у середині. Вона не піде знову назовні». Мій дядько кричав таким самим тоном, що і вартовий. Вартовий волав у відповідь: «Це буде мати наслідки для вас! Це може для вас погано закінчитися». Таким чином українка залишилася у бункері. 10-11-річний запам’ятовує це, коли це відбувається перед очима, переживає це неосмислено.

Транскрипція аудіозапису:

Депортація євреїв

Інтвер’юєр: 9 листопада 1938 року у так звану ніч погромів керовані державою напади на євреїв сягли своєї тогочасної кульмінації. Ганс Юнгер, як й інші жителі Дюссельдорфу був шокований розмірами жадоби нацистів.

Ганс Юнгер: Раніше у синагозі знаходилася школа. І от якось із школи з криком вибігли діти з равином. Пізніше все скінчилося. Потім я побачив, як чиясь рука відкрила люк спаленої синагоги і в отворі з’явився німецький штурмовик. Я подумав, що ж він там робитю нагорі, внизу уже все згоріло, вікна були закопчені. Він піднявся на дах. По водостічній ринві стікав золотий струмочок. Я думаю, цей струмочок стків з зірки Давида, яка була із золота і воно розплавилося у пекельній спеці під час пожежі. Штурмовик спробував його відшкребти, але йому це не вдалося. Тоді він взяв свій кинджал і спробував з його допомогою відшкребти золото. Але це теж не вийшло,  тому що золото вже міцно спеклося з матеріалом ринви. Тоді він знову закрив люк і зник.

Інтвер’юєр: Сп’яніння злочинців не мало кордонів і вони не зупинялися навіть перед світом почуттів маленького хлопчика. Слідующі спогади підкреслюють цю сліпу, нищівну силу.

Ганс Юнгер: Я подивився на верх і нагорі, на третьому поверсі два штурмовики витягували через вікно піаніно. Воно уже наполовину висовувалося з вікна. Тоді вони його викинули наззовні. Воно впало на вулицю зі страшним звуком і розламалося на шматки. По середині вулиці вже лежала велика купа меблів, текстилю, одягу, лампи і багато книжок. У дверях стояв маленький єврейський хлопчик, який обхопив руками клітку для пташок і був блідий, мов стіна. Очевидно, батьки були ще у квартирі. У наступний момен із дверей вийшов штурмовик і ударом чобота вибив клітку з рук хлопчика. Клітка впала і вдарилася. Штурмовик схопив її і кинув на купу викинутих речей. У той самий момент підійшов інший штурмовик з великою каністрою бензину.

Інтвер’юєр: Палаючі синагоги також були одною частиною маній знищення національ-соціалістичного режиму. Пан Юнгер на власні очі пережив депортацію сім’ї одного з єврейських торговців. Про те, що приречена сім’я вже здогадувалася про свою подальшу долю, можна було бачити з того, що, коли пан Юнгер зі своєю матір’ю пішли за покупками, то єврейський торговець сказав: « Що Ви ще бажаєте? Можете брати так багато, скільки зможете взяти, люба жіночко». Вони уже підозрювали, що щось станеться.

Ганс Юнгер: Моя мати не змогла зрозуміти, що відбувається, як ми потім звідти пішли. Потім продавець з упевненістю сказав: «Люба жіночко, чи Ви взагалі знаєте, що відбувається?». Більша частина населення нічого не знала, бо відбувалося усе у таємниці. Через пару днів ми прийшли до магазину торговця і побачили, що двері та ворота забиті цвяхами. Вночі усю сім’ю вивезли.

Закінчення війни

Інтвер’юєр: За слухання забороненої радіостанції загрожувала смертна кара. Незважаючи на загрозу драконівського штрафу пан Юнгер почув по лондонському радіо з яким цинізмом говорили англійці про Гітлера.

Ганс Юнгер: У той час мій дядько мав мав дуже потужний радіоприймач і я мав можливість слухати радіо «Фленсбург». І одного разу біля мікрофону з’явився адмірал Дьонітц. Спочатку заграла трауна музика і я подумав: «Що ж тепер, чому ж не повідомляють про перемоги, а передають траурну музику?». Потім Дьонітц сказав: «Наш фюрер, Адольф Гітлер, у перших рядах поліг у битві за Берлін. Він загинув смертю хоробрих».

Інтвер’юєр: За слухання забороненої радіостанції загрожувала смертна кара. Незважаючи на загрозу драконівського штрафу пан Юнгер почув по лондонському радіо з яким цинізмом говорили англійці про Гітлера.

Ганс Юнгер: І тоді один з ведучих сказав: «У Росії Сонце сходить, а на Заході – заходить». Тоді інший на це відповів: «Ні-ні, все навпаки: для Гітлера встає Сонце на Заході, а на Сході – уже сходить».

Інтвер’юєр: Під час вступу американців до Дюссельдорфу пан Юнгер дізнався про те, що Німеччина капітулювала.

Ганс Юнгер: «Увага, увага, у Німеччині військовий уряд! Виконуйте розпорядження військово уряду, здайте зброю!». Я відкрив вікно і побачив на перехресті джип, американський джип з двома, або трьома американськими солдатами, які стояли у джипі і тримали зброю напоготові. Вони повторювали це через гучномовець, так мені стало відомо, що війна закінчилася. Але тоді це в принципі так не сприймалося. Важко було вірити, що пекло нарешті скінчилося.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Гільдегард Гінтц до 1945 року жила у західно-прусському Данцігу, де, на той час проживали як поляки, так і німці. Щоб отримати роботу її чоловік-німець вступив до польської профспілки. Коли у 1939 році вільне місто Данціг знову увійшло до складу Німецького Рейху, населення потрапило під контроль нацистів. Звʼязок з Польщею завдав шкоди родині Гінтц.

Гільдегард Гінтц: Мій чоловік став членом Польського Професійного Товариства лише тому, що не мав роботи. Одружилися ми 16го серпня, а 18го поселилися у нашу квартиру на вулиці Тухманштрасе. О другій годині ночі прийшло Гестапо. Нас запідозрили у тому, що ми запросили польських гостей, так як чоловік був членом Польської Профспілки. Коли побачили, що нічого немає, запитали, що ми чули, та пішли геть. Так пройшла моя шлюбна ніч.

Інтерв’юєрка: Червона армія наближалась до міста, багато німців намагалися втекти з Данцігу. Батько пані Гінтц приймав участь у перебудові військового корабля «Вільгельм Густлофф» на корабель для біженців, тому сімʼя отримала квитки, щоб втекти з міста. Корабель був потоплений трьома російськими торпедами і не досяг німецького берегу.

Гільдегард Гінтц: Ми отримали квитки на «Густлоффа». Мій батько допомагав ремонтувати цей корабель. Ми побачили натовп людей, які збиралися та майже билися за те, щоб потрапити туди. Це було неможливо. Гауляйтер Форстер Гданська, разом з іншими офіцерами, хотіли врятувати своє майно. Забрали його (майно) на палубу у  спеціально приготовані приміщення.

Пересічні люди переходили у другу чергу, але на всіх бажаючих квитків не вистачило. Квитки отримали ті, хто ремонтував корабель. Можливо, кілька вищих за рангом членів партій. Однак, більшість бажаючих не отримали квитків. Це було страшне видовище, як люди ставали у чергу на судно з дітьми, з багажем і наскільки переповнений був «Густлофф». Коли судно відправилось, люди, які не потрапили плакали.
Про те, що воно затонуло, ми дізнались не відразу, а через два або три тижні. У мене була приятелька, молода жінка, яка щойно перед сходженням на палубу вийшла заміж. Ми віддали квитки їй. Вона пропала безвісті, але я дала їй ці квитки від щирого серця.

Інтерв’юєрка: Через два місяці після того, як «Вільгельм Густлофф» затонув, у Данціг увійшла червона армія. Незважаючи на те, що перша зустріч з російським солдатом не викликала страху, 26-річна Гільдегард Гінтц, з багатьма іншими дівчатами і молодими жінками повинна була переховуватись від російських солдат.

Гільдегард Гінтц: Ми всі були у пральні, і тут несподівано відкрились двері, і в кімнату зайшов російський офіцер. Він дуже добре говорив німецькою, запитав, - чи залишились ще у місті німецькі солдати,- «Ні, німецьких солдат тут більше не було». Він (російський офіцер) був перший солдат. Вони не були дуже поганими, навіть нічого не хотіли. Не вимагав навіть: “Годинник, годинник!”. Він і не хотів ні наручного годинника, ні чогось іншого. Якими були інші і як вони потім оселились в будинку, а далі це було весело.  А потім були ночі. Та ці росіяни у ресторані Гданського суднобудівного заводу - це неможливо описати, як це було. Потім прийшли росіяни і забирали з собою всіх молодих жінок і дівчат. Коли ми повернулися від них, ми стали мудрішими. Коли ми помічали, що вони йдуть, ми переховували молодих жінок на даху. В будинку був плоский дах, там був люк. Ми брали драбину, залазили на дах і піднімали драбину за собою, знову закривали люк і переховувались у димоході каміну. Весь цей час постійно сиділи там.

Інтерв’юєрка: Поряд зі страхом перед Червоною армією,  були також і позитивні моменти. Так сімʼя дізналась, що в одній пекарні випікали хліб.

Гільдегард Гінтц: Як і всі, я теж пішла з моїми дітьми і встала в чергу за хлібом. Коли підійшла моя черга, до нас підійшов один з тих солдат, подивився на мою маленьку донечку і запитав її по-німецьки: «Ти хочеш хліба?».

«Так» - відповіла вона.
Тоді він взяв її з собою і пішов з нею в пекарню до полиць, де лежав хліб:

- Який ти хочеш?
- Цей, цей і той, - відповіла вона. Він дав їй всі. Він дав їй усі чотири хлібини.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Бруно Лопкі, 1928го року народження, малим хлопцем-школярем пережив війну у селі Пруссітен у Східній Пруссії.

Бруно Лопкі: Наш вчитель був нацистом. У школу він приходи в уніформі. Уніформа була на ньому не кожного дня, але, коли він одягав її, він ставав несамовитим. Тоді ми мусили завжди бути насторожні. Дорога до школи була далекою, так само як і до церкви, і там він нас перехоплював, але не завжди, тільки тоді, коли на ньому була його уніформа. У такі дні він був просто навіженим. Він примушував нас маршурувати, незважаючи на болото, на шкільному дворі. Ми повинні були у тій багнюці повзати і тільки, коли служба у церкві закінчувалася, він дозволяв іти додому. Так він до нас придирався.

Інтерв’юєрка: Коли у січні 1945го року Радянська армія наближалася до Східної Пруссії, німцям, які жили на цій території не залишилося ніякої іншої дороги для втечі, окрім шляху через Балтійське море. 29 січня сім’я приєдналася до колони біжнеців, які втікали, через замерзлу протоку.

Бруно Лопкі: Ми повинні були вирушити раніше, але росіяни тоді відступили. Віз був уже наладнований. Ми не могли тільки вирішити, їхати санками чи возом, тому що раптово настала відлига, а потім зразу 20 градусів морозу і море вкрилося товстою кригою. Втеча по льоду була пов’язана з безліччю небезпек. Нас було четверо дітей, мати і бабуся, яку ми наступного разу загубили. Тоді ми були уже можливо за 30 кілометрів від дому.

Загублена чи померла? – питання слухачів.

Бруно Лопкі: Ні-ні, загублена. Тоді ми приготували їсти і, коли ми повернулися, колона біженці уже рухалася далі, а бабусі з нами вже не було. Зазвичай вона лишалась сидіти на возі, але того разу, коли ми повернулися, її уже там не виявилося. Ми скрізь її шукали. Колона біженців рухалася далі і ми її не знайшли. У тому хаосі ніхто не міг сказати, хто де знаходився: чи помер, чи загубився. І уже після цього у Тюрингії, коли війна закінчилася, бабуся знайшлася, прийшла у саміх лахміттях. Вона була зовсім збита зтолку, - такою вона була до речі завжди, - і прожила іще до 90 років у будинку для пристарілих у Тюрингії.

Ітнерв’юєрка: Червона армія напала на колону біженців.

Бруно Лопкі: Події розвивалися усе швидше і швидше. Росіяни були уже на відстані 15 кілометрів від нас, вже чулася артилерійська канонада. З одного боку льодового шляху рухалися військові, а з іншого – біженці. Потім налетіла авіація. Багато коней було вбито. Ми, діти, в основному йшли пішки. Хтось один з нас повинен був завжди залишатися біля коней. Але потім коні уже шли самі. Вози йшли один за одним. Потрібно було іти дуже обережно, не дуже наближаючись одне до одного. Зважали на небезпеку провалитися під кригу, бо зверху по нас стріляла авіація. У деяких місцях крига була крихкою, тоді вози з кіньми провалювалися у воду. Іноді з води стирчало тільки дишло від воза, коні були іще живі і барахталися у воді. Тоді солдати їх просто розстрілювали.

Німецькі солдати обгородили місця, де нам можна було їхати, бо їм теж потрібно було перебратися черех кригу. У тому місці, де віз провалювався під лід, рухатися далі не можна було, тоді солдати знову відгороджували це місце. Тому пересування по кризі тривало так довго. Настала відлига, лід почав танути. Кожного моменту віз міг піти під воду. Але ми дісталися того берегу, прибули до Кальбергу на косі Фріше-Нерунг (прим. Віслинська коса). Там ми дісталися суходолу.

Інтвер’юєрка: Діставшись Данцигу, Бруно Лопкі зі своєю матір’ю і братами сільською дорогою, берегом Балтійського моря просувалися далі на Захід.

Бруно Лопкі: Часом ми ночували у школах, які стояли порожніми. На підлозі було розстелено сіно, коли на нього ступали, воно ворушилося від челичезної кількості вошей. Сіно просто кишіло вошами. Так і ми заробили вошей. Усе зуділо і чесалося. Одного разу колона біженців зупинилася надовго і ми почули від когось, що в одному місці роздають хліб. Потрібно було подолати п’ять кілометрів, щоб туди дістатися. У пекарні випикали хліб і гарячі просто з печі хлібини роздавали біженцям. Ми стояли у черзі, кожен хотів отримати щось поїсти.

Чи повинні були ви за це платити? – питання слухачів.

Бруно Лопкі: Ні-ні, всі були впевнені, коли прийдуть росіяни, все одно все заберуть.

Прямо у лісі втікачі народжували дітей, помирали старі. Земля була тверда, як дуб, копати було неможливо і тіла померлих просто засипали землею, листями і ялиновим гіллям. Вони так і залишалися лежати на узбіччі. Про похорони не йшло і мови. Ми просувалися далі і далі.

До містечка Шверін ми дісталися на возі. Один з коней впав, а інший не хотів іти один. Не міг іти сам, не звик тягнути воза. Обидва коня були завжди разом. Тоді мати продала цього коня і отримала за нього 500 марок.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Для пані Марії Анєльська-Колпа із східно-прусського Ольштину, який сьогодні знаходиться у межах Польщі, війна почалася лише у 1945 році. Пані було тоді 14 років. Окрім проблеми з продовольчими картками, вона небагато памʼятає з періоду війни, тому що на її Батьківщині невідбувалося воєнних дій.

Марія Анєльська-Колпа: Для мене війна розпочалася, коли прийшли сюди Радянські війська. Тоді я відчула, що почалася війна. Ще раніше, як пригадую,за два дні до приходу радянських військ, на Ольштин скинули дві бомби. На будинки на вулиці Граунцігера і на вулиці Германа-Гюрінга. Ми, діти, пішли відразу після лекцій туди, подивитися якими стали будинки, на які впали бомби.

Інтерв’юєрка: Офіційний кінець війни є початком багатьох змін, які принесли з собою проблеми.

Марія Анєльська-Колпа: Це не був для мене кінець війни. Ні, не можу назвати це – миром. Не жили ми тоді у колишній Східній Пруссії, були ми вже під іншою владою, під владою інших людей, під урядами інших людей. Ці люди розмовляли іншою мовою, (ми) вже од самого початку відчували себе меншиною. Особливо тоді, коли прийшли росіяни. Багато людей було переселено, або самі виїжджали. Взагалі залишилося нас не так багато.

Інтерв’юєрка: Хто з німецького населення іще не був переселений, або сам не втік із східно-прусських земель, згідно з угодою, заключеною країнами-переможницями в Потсдамі, були примусово виселені. Залишилась меншість, у тому числі сімʼя Анєльські-Колпа.

Марія Анєльська-Колпа: Мій тато отримав роботу на пошті, вже не таку високу посаду службовця пошти, тільки як охоронець. Нам тоді дали невелику квартиру на вулиці Шиллера. То була квартира з кухнею для пʼяти осіб. В тому самому будинку жили і поляки, а над нами жила одна бездітна сімʼя, вони отримали велику 4-х кімнатну квартиру. Ми були тільки «швабами», так нас вармяков називали. Нам повинно було вистачати тієї квартири, ми були людьми третьої-четвертої категорії.

Інтерв’юєрка: І те, що, починаючи з 1945 року, в Ольштині святкували як звільнення, пані Анєльська-Колпа бачить з іншого боку.

Марія Анєльська-Колпа: Досі ще не памʼятаю, що для мене найскладніше. Кожного року святкуємо 21 та 22 січня звільнення Ольштина від Російської армії. Ми повинні були брати участь у цих зустрічах, були вони завжди ввечері. Потрібно було прийти і записатися, що ти прийшов. Це для мене було найгірше, не хотіла переживати це разом з ними, відчувала так це, ніби святкувала разом з ними. Це не було визволення, це було щось потворне. Це була жахлива окупація. Це була армія знищення. Це була, як вони говорили, «визвольна армія». Що ж то була за визвольна армія, та, яка наробила стільки шкоди? Вони знищили наше місто, все місто спалили. Німецька армія забралася, а російська пройшла містом. Не було взагалі жодних битв, а вони спалили все за 2-3 тижні пізніше. З приводу чого я мала радіти, з такого визволення? Це називається - визволенням? Звичайно, про це можна було тільки думати, не можна було про це розмовляти. Я радію, що змогла дожити до часів змін, що комуністичні часи у кінці кінців закінчилися.

Транскрипція аудіозапису:

Пані Галина: -Я, Петренко-Кухарчук Галина Петрівна, народжена 24го року 24 грудня. Ми брали участь у овстанській армії, боронились і від «совєтів» і від німців. Німці гнали у Німеччину, а «совєти» били, так били, вбивали, щоб нас знищить. Вся наша сім'я брала участь у тому. Тому що батько мій ще з петлюрівського часу був повстанцем, ну, а тепер як знову у 41му році сталася війна, він також пішов у повстанці. Один брат мій був у Бульби, пройшов вишкіл. Він загинув, його зловили поляки, бо вони йшли на Кременець і їх перепинили. Але «більшовики» колись з «бульбівцями» заключили такий договір, що вони не будуть один одного чіпать щоб спокійно працювати і воювали проти німців, а на самому ділі вийшло так: десь через місяць після тих договорів, вони напали на цю групу, яка йшла на Кременець. Там був мій брат Ярослав, одним словом їх було 8 чоловік, які мали зустрітися іще з деякими і йти на Кременець. І «більшовики» з поляками їх перестріли коло села Топча. І їх всіх покатували і завезли на хутір той, і вкинули у порожню криницю.

Другий брат, я не знаю як то назвати, медбрат, чи як. Був при курені, який ходив на Схід, і тоді, одного разу в бою він був дуже ранений розривними кулями, але вилікувався, вижив. Зараз його нема живого. З сімох загинуло чотири брати, а три були в Сибірі. Мама померла. Мама була побита дуже, побили й найменшого брата мого, бо били дуже. Батька шукали, думали що не може бути, що батько ніколи не являвся до їх. А то неправда, ніколи він не показувався. То маму дуже побили, викинули зимою на сніг і цього найменшого брата. Мама захворіла запаленням легень, а лікуватись не було де,· бо ходила од хати до хати. А брат захворів запаленням мозку - менінгітом, остався глухо-німий. Також лікувати не було де. Я маму похоронила і тоді думаю, де ж подіти цих два малих хлопці, як я їх так покину?

А забрали все, все забрано було. І от коли я йшла, щоб десь опреділити цих малих дітей, мене на дорозі заарештували. Це було у 50му році березні місяці, на початку березня. Заарештували і ніхто не звертав уваги на те, що мама вмерла, що діти без приюту. Я оставила дітей у тих людей на голій соломі. Гола солома без нічого. Бо все було у нас пограбовано, все було забрано.

Слідство було дуже тяжким. Вимагали і зброю, і архіви, і друкарню...Ну і людей: де була, де переховувалась, хто годував ...

Мене допитував зразу полковник.

І приїжджав якийсь із Києва, він казав що він міністр КГБ по Західній Україні. Просили: «Розкажи, що знаєш, розкажи. Ми судить не будемо, перевеземо всіх у таке місце, спокійне. І роботу дамо, і діти будуть забезпечені». Тобто цих два брати.

От ... Просили зразу, ну, якщо не погоджуся, не видам усе, то будуть судить. Ну, а як вже віддали слідчому, то вже довелося ... Вони так били, водою одливали і знову били ...

То мене судила Москва «особе совєщаніє». Я суда не бачила і дали мені 15 років.

Інтверв'юєрка: Коли для Вас закінчилась війна, пані Галина?

Пані Галина: Мабуть ще ні. Війна весь час тягнеться. От, хто був задоволений тим, коли зайняли «совєти», почали за що-небудь судити, давати по 25 років? Ті знущалися і ті знущалися над нами (німці і більшовики - прим. ред.). За що, за що? За нашу землю, те що ми українці? Для мене то є ніщо - 9 травня.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Нона Прохоренко народилась у 1937 році у містечку Березне. Вся її сім’я брала участь у боротьбі Української повстанської армії.

Нона Прохоренко: Ми мали армію, як казав Бульба Боровецький: «Без держави». І такі страшні монстри сунули з Європи – нацисти, і комуністи з Росії, що спочатку наші націоналісти молоді мали надію, що ми створимо свою державу у цей час. Вони (комуністи і нацисти) один одного ослаблять, а ми матимемо державу. А потім, вони нам казали так: «Ми загинемо». Це мені казали мої тітоньки. Це казали всім, таким моїм ровесникам наші батьки і старші брати і сестри. Ми загинемо, але прийде час й Україна встане. Ми недаремно загинемо.
Мої дядечки, чоловік однієї тьоті, другої і наречений третьої, теж загинули в боях з більшовиками вже. Один був у кінноті. Загинув тут на Рівенщині під Сарним. Але ми запам’ятали дуже міцно. У нас залишилось багато сиріт і одна моя тітонька Марина нас всіх зібрала десять. І вчила нас української історії, українських пісень. Розказувала нам про те, що була така боротьба, щоб ми не забули і про предків наших, і про все. І вчила навіть співати і танцювати українські танці і пісні.

Ще раніше мій дідусь зі своїм братом викупив двух військовополонених. Один із них був Іван –українець, а другий, Сіміон з Краснодара – росіянин. Сіміона викупив тому, що той вмирав. Весь був у якихось наривах. Його привезли на підводі до нашого хутора і він дуже швидко ожив і був дуже здоровий, дуже сильний. Він уже десь в 1944 році поїде до себе додому, після загибелі всієї нашої сім’ї.

Інтерв’юєрка: Війна спричинила ворожнечу поляків і українців.

Нона Прохоренко: Ну, тітонька розповідала, що вони вчилися ж разом з поляками. І, коли на тих Липниках, на яких був Гермашевський, були розстріляні мої родичі, почнуть збирать пляцувку польську, яка буде нападать на українське населення, палить за те, що вони підтримують УПівців, а інколи навіть дуже жорстоко розправляться.

Моя тітонька, за дорученням хлопців з УПА буде говорить – і самі хлопці будуть говорить із своїми однокласниками, - щоб вони не йшли на ту пляцувку , бо якщо вони будуть вбивать українців, то прийде час, коли українці знищать ту пляцувку. Нажаль, вони пішли, ті її однокласники, і потім буде великий бій, де більшість з тих поляків загине.

Інтерв’юєрка: Не тільки українці підтримували національно-визвольний рух.

Нона Прохоренко: Наша сусідка була в УПА і мала зв’язок з лікарями. У тому числі з таким євреєм – Лянером. І цей Лянер і інші передавали УПівцям - працювали на УПА - і передавали упівцям ліки. Але, ще раніше, ніж розстріляють наших, прийдуть розстрілювать того Лянера. Його довго не розстрілювали, бо він був прекрасний лікар. І він зробить укол дитині, дружині і собі.

Інтерв’юєрка: На запитання, як пані Нона дізналась про те, що війна закінчилась, вона відповіла.

Нона Прохоренко: Про перемогу сказала наша вчителька. І я, ми зв’язали книжечки – у хусточках носили після війни книжечки – і сказала, що перемога. Ми перемогли, але я знала, що не ми, бо десь тиждень перед тим загинула моя тітонька в бою проти НКВДистів. І вона не перемогла. Я прибігла додому і наша сусідка, УПівка, псевдо її була Куниця, - сказала, що, дітки , не наша перемога, то - страшна перемога. То переміг Сталін, «совєтська банда», але прийде час, американці і англійці нам допоможуть, і ми ще здобудемо Україну.
Ми дуже довго ждали, коли американці і англійці нам допоможуть. Тепер вже я хочу сказать, що я вірю, що мабуть такі страхи, які пережило людство, більше ніколи не повториться.  Мабуть ви настільки вже розумні і цивілізовані, що війни ніколи не буде. Буде все вирішуватися за круглими, за квадратовими столами, що ви будете щасливі, а це (війна) буде таке як страшна казка, з якої ми тільки вже вийти не можем.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Володимир Лавренов народився у 1927 році. На боці Червної армії брав участь у боях під Калініградом.

Володимир Лавренов: І про те, як я воював, мені розказувати не дуже хочеться. Один тільки бій, коли була контратака СС. І нас було три, уже лишилося три з дев’яти кулеметів. Два було знищено і я зостався живий зі своїм кулеметом. За що і був нагороджений «Орденом слави». За жертви прошу пробачення. Але солдат перестає бути винним, коли він штик ткнув у землю. Я не ображаюся на того, хто стріляв у мене, бо я в нього теж стріляв. Якби я з ним б зустрівся, якщо я його не вбив би, то можливо ми були б друзями.

Але, живучи серед людей Західної України, я переконався у тому, що ті люди, які в Українській повстанській армії (УПА) ведуть нерівну боротьбу проти окупанта російського. Я став націоналістом.

Інтерв’юєрка: Пан Лавренов описує свої фронтові будні.

Володимир Лавренов: Медикаментів достатньо було. Перев’язочні матеріали, йоду більше там нічого нам не треба було. Але ми завжди були голодні. У Східній Пруссії крім брюкви на полях більше нічого знайти не можна було. Поставка була надто затруднена і ми ходили голодні. А тягаючи кулемет вагою 77 кілограмів, хотілося їсти. Їли конину, що можна було з’їсти. І, коли навіть наступали, за нами не встигали доставити продовольство, то ми були худі, брудні.

Інтерв’юєрка: Бої між Вермахтом та Червоною армією призвели до великих жерт з обох боків.  

Володимир Лавренов: Із моєї команди кулеметників роти я лишився один і знайшов ского земляка, який був поранений у ногу у перший день наступу. Решту.... Полягли усі. І кулемети, і люди. А перед нами йшла проривати 65та дивізія. Її знищили майже 100 процентів. В останній бій, коли я йшов, із нашого полку було 128 солдат. То мої руки тіки стріляли, моя душа до того не лежала. Я – не вбивця. Я – солдат. Той, хто прийшов на мою землю з метою її, або пограбування, або приєднання, або експлуатації мого народу є – ворог мені. І я вважаю, що я у цьому питанні правий.

Бо солдат є солдат. Я бачив полонених, я бачив ССвців, я бачив жандармерію із бляхами. Вони різні! І до кожного з них у мене було різне ставлення. А, коли я був на фронті, я бачив силуети, які, або втікають, або наступають. І я їх мусив стріляти, щоб мене не вбили. Але злості, ненависті я до людини не відчував.

Інтерв’юєрка: Володимир Лавренов пригадує, як для нього скінчилася війна.

Володимир Лавренов: У госпіталі, в одному великому залі лежало багато, - це монастир був, - багато поранених. Не пам’ятаю, хто із солдат ввірвався до нас у зал і крикнув: «Перемога! Побєда! Война кончилась, ребята!». І то була велика радість. Ну, і на цих радостях по «100 грам».

На моє життя припала голодовка 1932-33го, коли вимерла половина нашого села. Голодував я всю війни і після війни. До тих пір, поки не став заробляти трішки більше, як директор школи.

Війна як солдата закінчується тоді, коли він виписався із госпітала і де написано «знятий з військового обліку по інвалідності».

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Гурій Бухало народився у 1932 році у Дермені на території, яка тоді входила до складу Польщі. Пан Гурій добре пригадує прихід Червоної армії на початку війни.

Гурій Бухало: І українці, наші земляки, зустріли удар фашистської Німеччини першого вересня 39го року, будучи у польській армії, а їх нараховувалось 120-150 тис..

Вересень, це десь 18-20 вересня 39го року на нашу територію, де ми проживали, вступили війська Червоної армії. Нас вразив, по-перше, зовнішній вид радянських бійців. По-перше, форма така, навіть офіцери одягнуті. Ну, так якось примітивно, ґвинтівки, пригадую, навіть на шнурках були, обмотки. Коли порівняти навіть було з польськими солдатами і офіцерами, то ні в яке порівняння, я маю на увазі зовнішній вид, не можна було ставити.

Потім ми зрозуміли у чому справа. Адже ті ж люди, які були в армії, вони пережили страшний голод 32-33 року, який розв’язав Сталін і комуністична партія, і пам’ятали також репресії 1938 року.

Пригадується, хоч і пройшло з того часу багато років, але у пам’яті дитячій моїй відбились страшні події, які довелось пережити і бути свідком.

Інтерв’юерка: Гурій Бухало жив поблизу страшного концтабору «Собібор». Страшні події знищення євреїв відбувались практично на його очах.

Гурій Бухало: Недалеко від села кілька кілометрів був прекрасний, багатовіковий такий ліс. І ось, десь так у 1942 році, там почалися дуже інтенсивні будівельні роботи, які виконували радянські військовополонені, ясна справа під охороною СС. Потім виявилось, що це йшло будівництво страшного концтабору, який увійшов в історію під назвою «Собібор». Туди було прокладено, це кілометрів три-чотири від основної залізниці, було прокладено спеціальну залізницю до цього табору.

Ну, і уявіть собі картину: їде ешелон, у прекрасних, класних вагонах сидять в основному євреї, яких звозили із всієї Європи. Їх зустрічали з квітами, з духовим оркестром. Але перш чім розмістити їх у будинках, у будиночках, які там були, їм пропонували пройти санітарну обробку. Люди заходили у приміщення. Роздягались. Тут включали газ. Люди гинули. Включали відповідні прилади. Ну, кремація. Як свідчать документи, у цьому концтаборі за день, я підкреслюю: за один день(!), проходило від 2,5 до 2,7 тис. людей.

І коли вітер віяв із «Собібора» сюди на наше село, дихати не було чим. Це чорний, їдкий, такий нудний дим спалених людських останків. Це один епізод.

Другий епізод – я, з 1942-43 році навчався у Холмській гімназії, жив у Холмі. Пригадується, що в місті, - це, порівнюючи, не дуже велике місто було, - два великих концтабори, де були радянські військовополонені. Ну, шо, фашисти організовували єврейські погроми, бо багато євреїв було у цьому місті. Без всякого суду розстрілювали, розгромлювали крамниці.

Ну, пригадується, наприклад, такий епізод.  Мимо нашої, ми йдемо на заняття, два фашисти ведуть жінку одну. Це було як раз біля муру, там Холмська гірка. Завели її так, у сторону. Чути постріли. І йдуть назад, сміються.

Інтерв’юерка: Незважаючи на те, що були впроваджені продовольчі картки, продуктів харчування невистачало. Пан Бухало згадує про нічні стояння у чергах і кінець війни, про який він так само дізнався вночі.

Гурій Бухало: Про умови, я нічого, бачите, багато можна говорити. Але можна собі уявити, що продукти, в основному це хліб, там крупа, сіль видавались по карточках. Ці карточки, по-перше, видавались на місяць, і якщо хтось загубив карточки ці – все(!), проживи як хочеш. Ще одна деталь, щоб вам стало ще ясніше: люди займали черги для того, щоб отримати тих нещасних кількасот грам ще десь з години другої-третьої ночі. Тому що часто бувало так, що в магазин треба було завести, наприклад, тонну, завозили п’ятсот кілограмів. І хто запізнився, він зовсім не отримує.

І от вночі з восьме на дев’яте травня, десь година третя була ночі, стрілянина страшна. Ми проснулись. Прожектор. Ну, сусід - залізничник прийшов, постукав у вікно, каже: «Капітуляція».

Вранці іду в школу, у школі, зрозуміло, на велику радість учнів, навчання не було. Воєнрук, а тоді викладали у школах воєнну справу, у кожній школі був арсенал, були автомати, були гвинтівки, видав зброю. І тут хлопці відкривають салют, стріляли скільки можна. Далі відбувся на стадіоні загальноміський мітинг, де виступали люди. Ясна справа, що це було велике свято.

Відносно думки такої. Якої я думки притримуюсь, чи це велике свято - День Перемоги, чи це може щось інше? Я вважаю, що це не свято 9 травня для України, тому що один тиран замінив іншого - це одне.

Друге, вважаю що це свято, точніше, це - траурне свято, коли ми повинні вшановувати пам’ять сотень, а то й мільйонів українців. 7 мільйонів загинуло у той час, у час війни. То ми повинні вшановувати пам’ять у цей день, а не святкувати гучно, паради проводити і так далі.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Пан Йозеф Кук народився у 1927 році і на момент закінчення війни жив в Ольштені.

Йозеф Кук: Дев’ятого травня була така стрілянина. Стріляли у різних місцях. Боялись, не знали, що відбувається. Пізніше, розмовляючи з одним поляком, батько дізнався, що це – кінець війни. А стріляли з радості, що вона закінчилася.

З самого початку рахувалися з тим, що Гітлер зазнає поразки. Бо, як можна завоювати цілий світ? Але, якби хтось сказав, що Гітлер програв, то він зразу був би ув’язнений і відправлений до концтабору.

Інтерв’юєрка: Передіх від війни до миру, особливо те, що стосується повсякденного життя, пан Кук описує наступним чином.

Йозеф Кук: Була уже польська влада. Восени 1945 року засновано польску школу. Так, що у вересні 1945 року я почав ходити до польської школи. На початку було нас мало, тому що місцеві жителі не віддавали дітей до школи. Тільки через рік нас стало більше. І так по-маленьку це розвивалося.

Люди, які залишилися у місті, мали тільки картоплю. Варили цю картоплю на сніданок, обід чи вечерю. Через те і хворіли. Багато повмирало.

Незважаючи на те, що місто було цілком знищено росіянами, життя все одно відроджувалося. Фактично не було лікарів.

Інтерв’юєрка: На запитання, коли для нього особисто закінчилася війна, пан Кук відповів.

Йозеф Кук: Про кінець війни важко тут щось сказати. Весь час була та російська окупація, потім терор уряду, безпеки. Але мене війна тримала весь час, адже за будь-що саджали до тюрьми. Якщо хтось не віддавав терміново молока, м’яса, то зразу приходив працівник УБ і забирав на допит. Насправді, це постійно була війна. Тільки кращі часи настали у 1956 році, коли до влади прийшов Гомулка, стало жити легше. Було, що було. Тільки згадувати про це неприємно. Не люблю говорити на цю тему.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’юєрка: Пан Отто Тушинський народився у 1927 роцi в Ольштині. Вважає себе прусаком. Коли він представлявся, то звернув увагу на те, що прізвище він має польське, а ім’я німецьке і ця мішанина становила проблему для комуністичної влади. Кінець війни пан Отто пережив дванадцяти-річним хлопчиком, але він дуже добре все пам’ятає.

Пан Отто Тушинський: Якщо йдеться про Ольштин, то той січень був дуже холодним. Було до 27 градусів морозу, було багато снігу. Ну, справжня зима! Росіяни прийшли з 21 на 22 січня з неділі на понеділок. Але владою не було видано наказу про евакуацію міста. Мер мiста Шидат вже давно покинув Ольштин. Були скрізь розставлені гучномовці, якi розповідали про нальоти літаків. І якщо говорити про бомбардування, то бомбардований був тільки залізничний вокзал в Ольштині. І там кілька людей загинуло від бомб.

І цілий тиждень до 22 сiчня вже через мiсто Грюндвальскою вулицею їхали танки. Boни йшли з півдня: з Варшави, Чхановa, Мланова далi на Кенігсберг. Так виглядав фронт. Жодної битви!

Інтерв’юєрка: Родина панна Отто, як і більшість родин з того регіону, спробували виїхати  з Ольштину, втекти на Захiд.

Пан Отто Тушинський: Як же відбувалась втеча звідти. Дуже багато людей звідти втекло. У кращому становищі були господарі, сільські жителі. Вони робили собі вози, мали конeй, вкладали багатство на вози і втікали. Але дороги були такi перегружені. Ліва сторона мала залишитись вільною, а права була для колони втікачів.

І 21 січня вночі о першій годині  ми були у сховищi в будинку. Там були нари, аварійний вогонь, бо електричного світла вже не було. Прийшов німецький патруль - офіцер з двома солдатами, -  і сказав: «Ви ще тут ? Росіяни вже на мосту!”». Отже, ми вирушили в сторону Лікус. Там ми потрапили на воза. По сніговi ми добрели до Лукт. Там нас нa воза забрав солдат: моїх  чотирьох братів та двох сестер і мою маму. I так від двох годин ночі до 11 ранку ми проїхали iще 35 кілометрів i добрали до Лукт. Потрiбно уявити, як це було! То відбудувалось у черепашому темпі. Той солдат замерз, він спитав чи я вмію поганяти. Я відповів, що я хоч i мiський хлопець, але з кiньми вправлятися можу. Але я теж замерз, тому відбувалось все повільно.

Росіяни зайшли в Ольштин, а ми дiйшли до Лукт. Там зупинились, далі не можна було.

Інтерв’юєрка: Але через тиждень пан Отто з родиною повернувся в Ольштин. Тут він зіткнувся з новою ситуацією: тяжкі часи та голод.

Пан Отто Тушинський: Я як хлопець був постiйно у русi. Я повинен був шукати їжу у будинках i пiдвалах, якi залишились без господарiв, бо росiяни забирали не все. Якщо якась хороша нiмецька господиня приготувала хорошi запаси на зиму, то можна було там знайти домашнi консерви, фрукти та iнше. Якщо я знаходив банку зі смальцем або концервованi котлети, для мене це був величезний успiх. Росіяни цього не брали, бо вони не знали що там в тих скляних банках. Вони вважали, що це небезпечно для них, що так їх хтось хоче отруїти. Все було запаковано у фольгу та гуму, а така система консервування їм була незнайома. На Сході все робилось в глиняних горщиках та бочках під каменем. Бо моя теща походить з Рівного i була дуже гарна господиня, тому я знаю про це.

Гірше було з хлібом. У нас, я говорю про свою родину, ми мали шість кавомолок. Недалеко від залізничної станції був млин і було сховище для зернa. Зерна там вже не було, але в закутках можна було ще щось назбирати. Мама сушила це зерно на протвині. І ми всі, тримаючи кавомолки між ногами, мололи зерно на муку. У стiчних трубах я збирав горобині яйця. Так, дійсно! Був же голод.

Найгірша ситуація була для моїх одноліток у кого батьки жили в Дрездені, Ляйпцигу, Берліні, Дюссельдорфі, Дортмунді - там було бомбардування союзників. І ці діти були вивезені на період тих бомбардувань сюди до Пiвденноi Пруссії. Вони тут були рiк, чи трохи бiльше. А потім несподiвано блокада. Bсе, до побачення. Прийшли росіяни. Не знали, що буде далi.

Люди боялися,  боялися залишити мiсце, де жили. Не було до кого звернутися.

Люди на щось чекали, на якесь чудо. Є такий вірш «Не може все залишатися як було».

Люди чогось чекали.

Транскрипція аудіозапису:

Ірена Барановська-Тильман: Я родом з Вільнюса. Я народилася у Вільнюсі у 1921 році. Звати мене Ірена Барановська-Тильман.

Інтерв’юєр: Початок війни був несподіванкою для пані Тильман.

Ірена Барановська-Тильман: У серпні була мобілізація і у перший день війни ми якось не сподівалися, що нас будуть бомбардувати. Але найгіршим для нас був день 17 вересня – прихід Червоної армії. Власне прийшли вони 18-19 серпня. Я була харцеркою і була кур’єром. Розносили ми листи. Треба було їх кудись туди, куди треба розносити. Школи уже не було. І ми бігали від 8 ранки до опізнього обіду. Бігали з різними дорученнями. Таким чином харцевки також долучилися до мобілізації.

Інтерв’юєр: Закінчення війни пані Тильман пережила на території так званої Великої Польщі.

Ірена Барановська-Тильман: У цей час я була у Познані і люди з Познані раділи, що прийшли росіяни, радянські війська. Думали, що буде все по-іншому. А я знала, який у нас у Вільюсі був терор. Я їм пояснювала, що – ні, росіяни ті самі німці, тільки в іншому вигляді. Але вони були обурені, що я можу таке говорити, говорити такі речі. Не вірили, що нас переслідували, що наші сім’ї були вивезені, що тисячі-тисячі людей померло. Вони якось не вірили у це. Для мене це не було кінцем війни.

Інтерв’юєр: Воєнні часи для пані Тильман були сповнені постійного страху бути ув’язненою.

Ірена Барановська-Тильман: У мене розмістилося НКВД. Батько був заарештований і з Воркути не повернувся. Мати була теж заарештована, але, через декілька років повернулася. Я теж мусила для себе вирішити, чи чекати поки мене заарештують і вивезуть, або тікати. Пізніше була у Вроцлаві. У Вроцлаві почали ми шукати наших краківських коренів. Переїхали ми до Ґжицька. У Ґжицьку нас переслідували. Пересалилися в Островенко, з Островенко до Старой Буди. І, слава Богу, на цьому закінчилося. 

Інтерв’юєр: Пані Тильман була щасливою, прибувши до Вармія, але вона з жалем згадує про її рідне місто Вільнюс.

Ірена Барановська-Тильман: Власне тікали ми від допитів обидвоє. Шукали, де сховатися. І так на щастя склалося, що приїхали ми до Старої Буди і отримали будночок. Досі живу у ньому. Він страшенно мені подобається і нагадує наші землі біля Вільнюса: пагорби, озера, ліси. Мені тут дуже добре, дійсно. Але сумую за Вільнюсом до цього часу і намагаюся приїжджати до міста кожного року.

Інтерв’юєр: Щоденні проблеми не дуже обтяжували пані Тильман.

Ірена Барановська-Тильман: Не знаю, на матеріальні умови не нарікали. Всю війну голодували. Будинку у мене не було. У будинку було НКВД. Приходила до сусідів ночувати, якщо не було де, то у себе ночувала під дахом на соломі. Для мене матеріальні умови не були важливими. Карптоля є, то добре, немає – то важко, то буде завтра.

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв’єрка: Коли почалася війна, пану Тадеушу було 18 років і він перебував у своєму рідному місті – Вільнюс.

Тадеуш Жук: І що відбувалось у перші дні. Усе було у русі. Сюди прибували люди на військову службу. Я пригадую одну особливу річ: багато людей приїжджало із сільської місцевості, знаючи про те, що відбувається призов до війська, адже вони не дістали письмового призову до армії, а тільки чули про добровільну мобілізацію. На вулицях висіли оголошення, по радіо закликали записувати себе у добровольці, і всі тільки запитували: «Де це можна зробити?». Приходили не тільки поляки,  добровольцями записувались люди різних національностей. Наприклад, якщо приходив білорус, то він говорив трохи польською і російською, і він також шукав можливість боронити Польщу. І це було не все. Було багато таких, які самостійно шукали можливості піти у добровольці. Все відбувалось дуже хаотично.

Інтерв’юєрка: Для пана Тадеуша іще до сьогодні спогади про кінець війни пов’язані з сильними переживаннями.

Тадеуш Жук: Коли війна закінчилась, це було 9 травня, було велике свято з нагоди якого стріляли. А я був тоді у Варшаві. Всі раділи з того, що війна закінчилась, і стріляли з радості. На той час у кожного була зброя. Солдати радянської армії, всі раділи. Це був кінець війни з Німеччиною. Німці здалися. Тільки з цього приводу святкували, але це не був кінець Другої Світової війни, як сьогодні про це говорять. Але ж це просто знущання: говорити про кінець війни, коли після цього було скинуто іще дві атомні бомби. Це ж нісенітниця, чи не так?
Ні-ні, для мене війна тоді не закінчилась. Вона продовжувалась. Чому? Незалежно від того, що було оголошено, незалежно від того, що був підписаний акт про капітуляцію, фактом залишається те, що під час війни ми активно діяли, ми належали до АК (прим. Армія Крайова) – Польської Повстанської Армії. З цієї причини війна для нас не закінчилась, тому що нас постійно переслідували. Нам не можна було у цьому признатися. Для мене війна все ще продовжувалась. Наприклад, коли я приїхав до Польщі, без власних документів, з паперами одного з товаришів, якого я зустрів, коли був у партизанському русі. В одному з боїв мій товариш був поранений у ногу і коли його повинні були доставити у госпіталь, хвилювались, що його сім’я буде мати проблеми, тому я забрав його документи. Але потім виявилося, що з моїми документами були іще гірші проблеми. Мої документи були ще гірші ніж у нього, тому що вся моя сім’я уже була ув’язнена. У Польщу я прибув з документами мого товариша і зустрівся з ним уже тут в Ольштині.  Таким чином, мені знову потрібно було змінювати ім’я, не могло ж бути двох Генріхів Суврановичів в одному місті.

Інтерв’юєрка: Під час війни, пан Жук брав участь у партизанському русі. Повсякденне життя солдатів Польської Повстанської Армії назавжди залишилось у його спогадах.

Тадеуш Жук: Коли ж ми спали? Ми спали вдень, бо вночі ми пересувались з одного місця на інше. Пересуватись непоміченим можна було тільки вночі. Нам потрібно було постійно змінювати місце перебування, тому що німці могли нас у кожному місці оточити. Таким чином, ми постійно змінювали місце перебування і спали вдень. 

Я мав чоботи, тобто, я отримав ці чоботи, тому що я завжди носив які-небудь черевики. Чобіт не було, по місту я ходив у дерев’яних черевиках. Ці черевики потім просто реквізували. Як я тоді отримав ці чоботи, я був молодим партизаном, який приєднався до групи. Там були старші, заслужені чоловіки. Між іншим, у мене достатьно малі ноги, і мені пощастило: там був такий неприємний чоловік і інші сказали, що він має нові чоботи, які ми мусимо записати, але ці чоботи нікому не підходили, тільки мені. Таким чином я і отримав ці добротні чоботи.

Спали ми покладом у халупі, але не у лісі. Спочатку у нас був бункер, де ми спали коли нас іще не було так багато. Але пізніше, коли кількість збільшилась десь до ста чоловік (почали спати у халупі).

Чим ми займались коли не воювали? Звичайно – складали пісні. Один з наших поетів, який вже помер, написав наш гімн. Він починався такими словами: «Голос сумління закликав нас на криваву війну з ворогами».

Інтерв’юєрка: Про період комунізму у пана Тадеуша спогади різного характеру.

Тадеуш Жук: Хоча окупація була польсько-російською, свободи, нажаль, не було. Звичайно, були школи, свобода, але це все було несправжнє. Але ми цим користувались. Наприклад, скільки хокейних команд є зараз в Ольштині? Уявіть собі: у ті часи, коли я грав у хокей, їх було три.

Звичайно, було погано, тому що не можна було отримати хорошу роботу, для цього потрібно було вступити до партії. Я довго працював як «чорний» працівник. Ким я був? Як простий службовець. Необхідною була освіта, яку я хотів розпочати. Як я почав працювати, виявилось, що я багато вмію, я ж не дурний. Мене хотіли направити на навчання . Тоді були прекрасні умови для навчання. Мені запропонували стипендію, все прекрасно.  «А чи належите ви до партії? Ні? Не належите? Тоді це – неможливо!»
На цьому все закінчилось. 

Транскрипція аудіозапису:

Інтерв'юєр: Пан Михайло Марущак, народжений у 1927 році, розказує про початок Другої світової війни в Арламові – селі, де більшою частиною населення були українці, яке знаходилося у Прикарпатті і з 1921 року належало до Польщі.

Пан Марущак: Мені було тоді одинадцять років. Першого вересня 1939 року розпочалися перші нальоти німецької авіації. Тоді ще люди не знали, що може розпочатися війна.

Уже першого вересня почали забирати до війська. Незважаючи на те, що на території південної Польщі більшість населення була українці, українських хлопців теж забирали до польського війська. Десь так на третій день німці уже увійшли до нашого села, тому що проживали ми на півдні недалеко від Чехословаччини. Армія була величезною: сила-силенна танків і навіть автобуси сунули на наші бідні села. Німецькі солдати роздавали солодощі, цукерки і шоколад. Тоді, як малий хлопчина, я не бачив жодних ворогів серед німців. Німці відносилися до людей дуже добре.

Інтерв'юєр: То німці сприймали вас як поляків, чи українців?

Пан Марущак: У нашому селі один чоловік говорив дуже добре німецькою. Від нього німці і дізналися, що більшість населення – українці. Але там мешкали також і поляки, тому спочатку для солдатів Вермахту не було різниці чи то українці, чи поляки. Це відчули ми вже пізніше, коли на початку вересня прийшли німці, а у жовтні прийшли росіяни і до 40 року ми були під окупацією росіян. Ми так і казали «під росіянами».

Інтерв'юєр: Пані Анна Зубальська – майбутня жінка пана Михайла, яка походила з того самого села, як і пан Михайло, згадує події під час німецької окупації, яка почалася у 1941 році. До того часу село займали росіяни, а потім знову повернулися солдати Вермахту.

Пані Марущак: Спочатку усе було добре, але потім німці почали забирати людей на примусові роботи.

Інтерв'юєр: Під час німецької окупації жителів села почали забирати на примусові роботи до Німеччини.

Пані Марущак: Мою сестру забрали у Німеччину.

Пан Марущак: Німці забирали людей на примусові роботи, так забрали і мене. Я потрапив до багатого німця, який був солтисом одного польського містечка. Було мені там дуже важко. Я був можливо більш дескримінований у нього, аніж ті, кого забирали до Німеччини. Працював я там до 44 року, поки прийшли росіяни, які і визволили наше село, тобто Західну Україну. Як тільки вони прийшли, наступного дня я сказав хазяїнові, що іду додому.

Інтерв'юєр: Для подружжя Марущак не просто вирішити, коли для них закінчилася війна.

Пан Марущак: Для нас війна не закінчилася, ні у 44, ні навіть у 45. Тобто у часи моєї молодості. У Східній Пруссії війна закінчилася, але не для нас.

Інтерв'юєр: У 1974 році під час операції «Вісла» подружжя Марущак було переселено на території колишньої Східної Пруссії.

Пан Марущак: Нас виселили. Спочатку росіяни вигнали частину населення на Радянську Україну. 170 хат з нашого села, інші українці ховалися у лісах, або мали польські прізвища і могли залишитися. Потім вони організовували групи. З 45 по 47 рік ми мешкали в Орламові. Пізніше з 47 року нас теж виселили. За дві години ми повинні було скласти речі. Що можна було спакувати за цей час? Нічого! Ми нічого не взяли з собою. Навіть сокири чи пили не можна було брати з собою. Прийшло польське військо і за дві годими потрібно було усе збирати і вирушати. Куди? Навіщо? Ніхто не знав.

Тоді мені було 19-20 років. Це все було так дико, хаотично! Нас забрали: мене, матір, сестру. Мій брат та інша сестра не повернулися з Німеччини. Йшли ми пішки. Мали з собою коня і одну корову, а також мале теля, бо корова отелилася у дорозі. Прийшли у Східну Пруссію. Нам показали хатинку, таку зруйновану, стару. І сказали, що тут ми бужемо жити, що тепер це – наша хата. Я зайшов всередину, через невеличку браму. І тут виходить високий чоловік і каже до мене по-німецьки: «Ідіть! Ідіть! Забирайтеся геть, польські свині!». Але я трохи знав німецьку мову і відповів зразу: «Я не польська, а українська свиня!».

А що стосується цього німця, який не хотів мене пустити у будинок. Я знову пішов до солтиса_,  що привіз нас, і розказав, що господар – німець не хоче нас пускати. То солтис повернувся до того німця і побив його, що мені аж того шкода стало, провів нас до хати і сказав, що ми будемо отут жити. Німці думали, що ми справді бандити якісь, але, через деякий час, ми там прижилися.

Інтерв'юєр: Така сама доля спіткала і пані Анну. Її також пересилили на терени колишньої Східної Пруссії.

Пані Марущак: Вікна повибивані, жодної цілої шибки, кухонна плита розвалена. Господи, повно скла! Жити там було просто неможливо. Я була найстарша. Мені тоді було 20 років. Ми дуже бідували. Не мали ні солі, нічого. А ще треба було боятися грабежів. Але, коли нас привезли до Східної Пруссії, ми мали добрих сусідів, які нам допомагали.

Пан Марущак: Коли ми приїхали, потрібно було зареєструватися. Жінка-чиновник записала мене і всю нашу сім'ю. Я отримав посвідчення особи, всі документи. Ця жінка казала до мене: «Ти ж поляк!». Який же ж я поляк? Я переселений з Південної Польщі, але я – українець.

У нашій історії іще до сьогодні не поставлено крапки, тому такі як ми не отримали жодного відшкодування. Наприклад, я залишив господарство, новий дім, землю і нічого не отримав взамін. Доки польський уряд нічого не зробить у цьому напрямку, моя війна не закінчиться, аж поки Бог не забере мене до себе.

Інтерв'юєр: Свої відчуття українці відобразили у пісні, яку співають до сьогодні.

Пані і пан Марущак співають:

«...А в неділю рано ще сонце не сходить,

до нашого села вже військо підходить.

А, як приїхало, так і розказало,

щоб за дві години все село зібралось.

Репету давали і так нам казали,

що ми на Заході будем ліпше мали.

Поле неоране, жито несіяне,

тільки тіє море, ще й порозваляне.

Села, наші села, ми вас не забудем,

як ми жити будем, ще й до вас прибудем...»

Пані Марущак: Саме так все і було.